Сьогодні гіперактивний розлад із дефіцитом уваги, привертає

пильну увагу лікарів, педагогів і психологів у всьому світі, бо він дуже поши­рений серед дітей. За даними різних дослідників, гіперактивний розлад трапляється у кожного десятого хлопчика. Дівчатка від  цього розладу страждають рідше: на 4—5 хлоп­чиків припадає одна дівчинка. Така тенденція спостерігається і за будь-яких інших порушень. Вона пов'язана з більшою стійкістю жіночого ор­ганізму до шкідливих впливів середовища. Проте статистичні показники залежать і від того, що у дівчаток прояви гіперактивності часто не такі яскраві, як у хлопчиків, їх пізніше розпинають, і це потім обертається особливими труднощами соціальної адаптації.

          Ще донедавна неможливість утримувати увагу, зосереджуватися на певному занятті майже завжди розглядали у поєднанні з надмірною рухливістю і пояснювали це слабкістю гальмівного процесу в роботі центральної нервової системи, перева­жанням збудження над гальмуван-ням. Тому і явища, пов'язані з таким порушенням, називали гіпердина-мічним синдромом, а то й просто «роз­гальмована дитина». Відповідно, станом того са­мого порядку вважали і надмірну пасивність, «загальмов-аність», поєднану також із недостатньою концентрацією уваги. Обидва стани пояснювали мінімальною мозковою дисфункцією (ММД), яка виникає через різні шкідливі впливи на плід під час вагітності, при ускладненнях пологів, за­хворюваннях  ранньому віці. "Суттєвого зна-чення надавали і спадковості, бо часто виявлялося, що хтось із батьків теж у дитинстві мав схожі вади поведінки. Вважалося також, що найяскравіше виявлений у періоди вікових криз трьох і шести-семи років гіперактивний розлад із де­фіцитом уваги поступово згладжується і минає, коли дитина досягає 14—15.

  Тим часом цей розлад за своєю поширеністю і проблемами, з ним пов'язаними, посів перше місце у сфері охорони психічного здоров'я дітей і підлітків, привернув увагу дослідників у багатьох країнах .Зрештою. в уявлення гіперактивний розлад були внесені суттєві корективи. Це порушення зумовлене загальним  не дозріванням лобних ділянок кори головного мозку, які «відповідають» за роз­виток самоконтролю і саморегуляції — однієї з найсуттєвіших характеристик сформованості людської поведінки. Виявилося, що і рухова та емоційна нестриманість, і нестійкість уваги є по­хідними від базового порушення — розладу са­моконтролю. Тому, можливо, скоро замість чис­ленних назв розладу (мінімальна мозкова дис­функція, синдром психомоторної розгальмованості, гіперкінетичний розлад дефіцит уваги) придумають іще точнішу. Дуже важливим здобутком стала можливість медикаментозного впливу на розлад, що підтвердило правильність гі­потези про порушення самоконтролю, пов'язане з недостатньою зрілістю лобних ділянок кори го­ловного мозку, та дало змогу диференціювати інші стани, які мають дещо іншу природу. Такий виявився і синдром гіпоактивиості з дефіцитом уваги,  що потребує лікування. Дещо по-іншому оцінюють і динаміку гіперактивного розладу.  раніше вважалося, що він минає уже в підлітковому віці,  а  сьогодні говорять про видозмі-ни  цього стану, які залишаються й у дорослих як певні характерологічні вади{легковажність, здатність підпадати під чужий вплив, імпульсивність тощо).                                                      

           Сама назва «гіперактивність» свідчить про те, що дитина на перший погляд справляє вра­ження невтомної, постійно перебуває у бурх­ливій діяльності . Ці учні надзвичайно легко втрачають думку, бувають не­послідовними. Часто не договоривши про щось одне, вони починають говорити  про інше, пе­ребивають співрозмовника. Дитина може ста­вити безліч запитань, хоча до відповідей не до­слухається. Складається враження, що відповідь її не цікавить, бо вже встигло виникнути нове запитання. Не можуть такі діти й захопитися грою, особливо — з правилами, швидко її ки­дають, щоб розпочати й покинути нову. Навіть на читанні чи розповіді казки, яку так люблять слухати дошкільники і молодші школярі, таких учнів можна зосередити лише на кілька хвилин. Є у них проблеми і зі сном. їх дуже важко вчасно вкласти спати, бо у них раптом виникає цілий потік усіляких справ: щось до розповісти, по­просити, а дійшовши до ліжка, раптом захотіти пити, по дорозі на кухню зупинитись перед те­левізором тощо. Сплять ці діти дуже неспокійно, а недоспавши, вранці важко встають.

              Надзвичайна рухова активність, особливо коли дитина ще не зіткнулася зі шкільними про­блемами, часто вводить батьків в оману. Вони починають боротися з малюком як просто із неслухняним, а почувши від фахівця, що така по­ведінка хвороблива, ,що вона потребує охоронних заходів, заперечують: «Та у нього ж енергія б'є через край!». Це не так. Насправді здорова, енергійна дитина діє цілеспрямовано, доводить розпочату справу до кінця, керується правилами, її легко переконати у необхідності виконувати певний розпорядок. Неконструктивна, хаотична активність свідчить про те, що процес «гальму-— збудження», пов'язаний із підкіркою, — І поки поступово  ця вада не компенсується, нервова системи ди­тини працює з перевантаженням і може легко виснажуватись. А це диктує і відповідну тактику поведінки дорослих: не покарання, а допомога.

        Найскладніша пора для гіперактивних дітей та їхніх батьків настає з початком шкільного на­вчання. Тут вимоги до поведінки різко зростають: потрібно дотримуватися правил на уроці, вико­нувати вказівки вчителя, керуватися певними правилами виконання завдань. Усе це вимагає довільності, саморегуляції. Тимчасом саме ці риси у гіперактивних дітей ще не сфор­мовані й постають із великими труднощами.

               Просидіти за партою цілий урок і весь час пра­цювати, виконуючи різні завданий, гіперактивна дитина неспроможна. Тому вона стає «злісним» порушником дисципліни на уроці. Один такий учень може дезорганізувати цілий клас, бо постійно втягує у сторонні заняття своїх сусідів, а то й схоплюється з місця, бігає, звертається до педагога із завданнями

Щоб легше навчити дитину утримувати увагу, можна запровадити якусь винагороду (напри­клад, цукерку, а ще краще — мамин поцілунок чи схвалення педагога, коли дитина 5—10 хвилин працювала). Саме встановлення близької мо­тивації допомагає цілеспрямовано працювати. Пізніше, трохи підрісши, вона й сама придуму­ватиме для себе щось приємне після виконання поставленого завдання. Так зміцнюватиметься самоконтроль і самооцінка.

        Прояви гіперактивного розладу одразу ж змен­шуються, якщо у дитини виникає інтерес до якоїсь справи, якщо вона знаходить визнання у дитячому колективі.

          Отже, здатність зосереджувати увагу роз­вивається у діяльності за участю позитивної мотивації. Принагідно зауважимо, що недо­цільно, зафіксувавши низькі показники уваги та пам'яті, братися прямо тренувати ці функції. Набагато ефективнішим є розвиток дитячого мислення, мовлення, інтересу до різних за­нять, що опосередковано позитивно діє і на інші функції: формується довільна увага, ви­робляються раціональні прийоми запам'я­товування, упорядковуються й систематизу­ються знання, завдяки чому вони й легше від­творюються.

            Вироблення регламентованої поведінки у гіперактивної дитини спричиняє велике на­вантаження на процес гальмування, який у неї слабкий. Тому, щоб уникнути перевантаження, корисно залучати її до фізичної активності: на уроці можна давати доручення витерти дошку, зібрати зошити тощо. Узагалі, фізичні вправи для гіперактивних дітей дуже бажані, але не над­мірні, без перевтоми.

      Діти з гіперактивним розладом і дефіцитом уваги потребують навчання та виховання в ди­тячому колективі. Тому слід докладати всіх зу­силь, аби гіперактивний учень утримався у класі на засадах індивідуального підходу: нехай сідає на першій парті поближче до вчителя, який зможе часто приділяти йому увагу, організо­вуйте діяльність дитини, виокремлюючи дріб­ніші завдання з тих, які виконує цілий клас. Педагогові буде легше винайти спосіб взаємодії з дитиною, підтримувати з нею позитивні сто­сунки, якщо він розумітиме стан учня. Тому одним із важливих завдань шкільного психолога є освітня робота серед педагогів, допомога їм зрозуміти дитину, уникнути конфлікту з нею та її батьками, організувати колектив не на кон­фронтацію, а на співчуття і допомогу своєму однокласнику.

У випадках, коли поведінка дитини надто деструктивна, а її перебування у класі мало­продуктивне, може постати питання про роз­гляд її стану в психолого-медико-педагогічній консультації, на основі висновку Якої учень може отримати право на індивідуальні заняття з асистентом з окремих предметів. Зміст про­грами, її індивідуальний обсяг залежить від ін­телектуальних можливостей дитини. У міру по­зитивних змін у поведінці й успішності на­вчання дитини ПМПК може змінювати ре­комендації

           Корекційно-відновлювальний процес з учнем із гіперактивним розладом, починається з створення спри­ятливих умов їхнього навчання, виховання і роз­витку.

   Цей процес здійснюється у кілька етапів, по­чинаючи з попереднього виявлення учнів із на­званими симптомами, потім відбувається їхнє ме­дичне обстеження та з'ясування супутніх станів і, з одного боку, при потребі —

медикаментозне лі­кування, а з другого — оздоровлення соціального середовища, насамперед у сім'ї та школі. Хоча сьогодні медикаментозне втручання під час лі­кування гіперактивного розладу в нашій країні лише набирає обертів, значення психолого-педагогічних засобів впливу на дитину не можна применшувати. Особливо велика роль психологів системи освіти у виявленні дітей із цією вадою та у налагодженні взаємодії сім'ї і школи, по­будові педагогічної роботи. Це, насамперед, ши­рока просвіта батьків і педагогів, що дозволить їм по-іншому поглянути на проблеми,

дитини і кон­структивніше будувати з нею стосунки. .

        Корекція навчання і поведінки учнів із гіпер­активним розладом не може бути успішною без корекції їхнього дорослого оточення. Справді, такі діти дуже важкі для тих, хто з ними тривало і систематично спілкується. У батьків і вчителів швидко виникає втома і роздратування від «некерованості» дитиня.

Звідси посилення крику, зауважень, дисциплінарних заходів, обмеження ділового спілкування, різних занять на основі спільних інтересів. Так вирос-тає стіна відчуження між дорослими і дитиною, котра опиняється на­одинці з проблемами, з якими вона сама впо­ратися не може. Якщо зважити, що і в дитячий колектив такий учень не вписується через свою деструктивну поведінку, то стає зрозумілою не­абияка загроза соціальної дезадаптації.

Навіть тоді, коли пік впливом медикаментоз­ного лікування симптоми

розладу суттєво змен­шаться, поведінка великою мірою залежатиме від

психолого-педагогічної роботи.

    Найперше, що допоможе дорослим змінити свою реакцію, є розуміння

об'єктивності причин, які зумовлюють проблеми малюка, та ненавмис­ності порушення дисципліни. Боротися потрібно не з дитиною, а разом із нею —

проти хворобли­вого розладу її поведінки. Учень має якомога раніше навчи-тися розуміти хиби своєї поведінки та негативні наслідки, до яких вони можуть при­звести, а також те, що дорослі сприймають його позитивно і люблять. Тоді виникає грунт для співпраці з дорослими, котрі допомагають боро­тися зі своїми проблемами. Корисно миролюбно й доброзичливо аналі-зувати різні вчинки самої дитини та літературних персонажів, показувати залежність між вчинком і його наслідком.

         Важливою допомогою дорослих дитині є ор­ганізація її життя так, щоб зменшити навантаження. Часто це виокремлення у завданні кількох дрібніших, кожне з яких не потребує для виконання багато часу і тривалої зосередженості. Крики, зауваження, коли дитина відволікається під час виконання завдання, сприяють ще біль­шому збудженню і віддаляють її від мети, по­глиблюють зневіру в своїх силах. Справжня поміч — допомогти утримати увагу на завданні та повернути її, якщо вона відволіклась («То на чому ми там зупинилися?», «Давай поду­маємо, що тут потрібна зробити» тощо). Інколи для легшого утримання уваги рекомендують ко­ристуватися будильником, поставленим спочатку на 3 хв, а потім -- на 5 хв, на 10 хв. Коли про­лунає дзвінок, можна перепочити, походити. Потім знову — намагання утримати увагу про­тягом певного часу — спочатку короткого,  чим­ далі, то довшого.